Українська література 9 клас

30.05

Книги на літо 10 клас (українська література)

Проза:

• «Кайдашева сім'я» — Іван Нечуй-Левицький;
• «Тіні забутих предків» — Михайло Коцюбинський;
• «Хіба ревуть волі, як ясла повні» — Панас Мирний;
• «Intermezzo» — Михайло Коцюбинський;
• «Мартин Боруля» — Іван Карпенко-Карий;
• «Камінний Хрест» — Василь Стефаник;
• «Valse melancolique» — Ольга Кобилянська;
• «Момент» — Володимир Винниченко.

Поезія:

• «Гімн», «Чого являєшся мені у сні» — Іван Франко;
• «Лісова пісня», «Contra spem spero...» — Леся Українка;
• «Блакитна Панна» — Микола Вороний;
• «За дорозі в казку» — Олександр Олесь.

30.05

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ 

Автобіографія — опис автором свого особистого життя; художній життєпис. Від мемуарів або щоденника відрізняється наявністю елемента вимислу та узагальнення. Якщо у художньому творі автор використовував події свого особистого життя як вихідний матеріал, опрацьований ним, такий твір називається автобіографічним.

Автор — 1) особа, яка створила літературний твір; 2) персонаж, діюча особа художнього твору — образ Автора.

Агіографія — житія святих.

Акростих — вірш, написаний так, що початкові букви рядків, прочитані згори вниз, утворюють слово або словосполучення, найчастіше — це ім'я автора чи адресата; віршована загадка.

Алегорія — інакомовне відображення абстрактного поняття, передане за-допомогою конкретного образу. Алегорія складається з двох елементів:

1) смислового — це яке-небудь поняття або явище (мудрість, хитрість, доброта, дитинство, природа тощо), яке прагне зобразити автор, не називаючи його;

2) образно-предметного — це конкретний предмет, істота, зображена в художньому творі. Зв'язок алегорії із зазначеними поняттями більш прямий і менш значний, ніж у символа. Алегорія висловлює строго визначений предмет або поняття. В цілому алегорія та символ дуже близькі.

Алітерація — повторення у віршованій формі (рідше — в прозі) однакових приголосних звуків для підсилення виразності художньої мови.

Алюзія— натяк на загальновідомий факт. Алюзії на літературні твори називаються ремінісценціями.

Амфібрахій —трискладова стопа з наголосом на другому складі — наголошений серед ненаголошених — у стопі.

Аналогія — подібність у якомусь відношенні між явищами та предметами.

Анапест — віршований розмір, з трьох складів з наголосом на останньому.

Анафора — єдинопочаток; повторення слова або групи слів на початку декількох фраз чи строф.

Анекдот — жанр фольклору: коротка жартівлива розповідь про якийсь цікавий життєвий випадок з несподіваним і дотепним закінченням.

Андеграунд — невизнані, частіше за все опозиційні офіційному мистецтву напрямки молодіжної моди.                                     

Анонім — автор твору, який не назвав свого імені. Анонімною є народна творчість.

Антитез — протиставлення людських характерів, обставин, композиційних елементів тощо. Для створення антитези використовуються антоніми. Принцип антитези лежить в основі композиції романів «Війна і мир», «Чорне та біле» та ін. :

Антологія — так у пізні античні часи називали збірники вибраних зразків поезії. Першою антологією був збірник, складений греком Мелеагром (І ст. до н. е.), в якому були представлені як його власні твори, так і вірші 46 інших античних поетів.

Антоніми — слова, протилежні за значенням, які використовуються в поезії як лексична антитеза: «Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні».

Антропоморфізм  — первісна уява про те, що тварини, речі й явища природи наділені властивостями людини, тобто мають волю, здатні відчувати й мислити тощо; вважається різновидом уособлення.

Апогей — найвищий ступінь, розквіт, найбільше піднесення чого-небудь.

Архаїзм  — слово, його форма або мовний зворот, що на даному етапі розвитку мови застарів або зовсім вийшов із загального вжитку. У певному контексті архаїзми надають мові твору урочистого звучання.

Асонанс — багаторазове повторення у віршованій мові для підсилення її благозвучності. Іноді А. називають неточну риму, яка побудована на співзвучності, на збігові тільки наголошених складів або навіть тільки наголошених голосних звуків.

Асоціація — зв'язок між уявленнями, при якому одне уявлення в свідомості людини викликає інші, зумовлені або подібністю, або контрастом, або суміжністю в часі чи просторі.

Афоризм  — коротке, лаконічне судження, яке в стислій, зручній для запам'ятовування формі містить глибоку думку. А. виникли з народних приказок, що втілювали в собі багатовіковий досвід, народну мудрість, філософську думку.

Б

Байка — невеликий, здебільшого віршований повчально-гумористичний чи сатиричний твір з алегоричним змістом, в якому людське життя відтворюється або в образах тварин, рослин і речей, або зведене до простих і умовних стосунків. Фабула байки коротка, динамічна і драматична. З 50-х років все більшої популярності набувають прозові байки. Як і віршовані, вони бувають сюжетні, байки-мініатюри й байки-приповідки.

Балада — ліро-епічний твір з драматично напруженим сюжетом. Баладі властиві невелика кількість персонажів, підкреслена узагальненість, відсутність деталізації, стислість у викладі матеріалу, «магічна» музичність. Балади пов'язані з народними легендами, поєднують в собі перекази й пісні.

Бард — народний співець-поет.

Билини — героїко-патріотичні пісні, де йдеться про подвиги богатирів та про події Давньої Русі переважно XI - XVI ст.; які усно передавались з покоління в покоління.

Билинка — розповідь про зустріч з «нечистою силою» самого героя; один із видів легенд.

Білий вірш — неримований вірш.

Біографія — розповідь про життєвий шлях людини, життєпис (може бути науковим, художнім).

Бродячі сюжети — схожі між собою сюжети, що переходять з однієї країни до іншої, з однієї епохи в іншу. Суспільне життя людей, їх побут, часто відображені у схожих сюжетах.

Бувальщина — коротка розповідь про незвичайні пригоди чи епізод із життя видатної людини. Іноді має фольклорне походження.

Бурлеск  — жанр гумористичної поезії, комічний ефект у якій досягається або тим, що героїчний зміст викладається навмисне вульгарно, грубо, зниженою мовою, або, навпаки, тим, що про буденне говориться «високим штилем», піднесено. Бурлеск досягається також травестією.

В Україні бурлеск став важливим кроком у переході від схоластичної церковно-шкільної до світської літератури, в якій виступали вже люди з народу, використовувалася розмовна мова, яскраві риси побуту й народний гумор.

в

Ввідний епізод — включення в художній твір сюжету, прямо не пов'язаного з основною розповіддю, але підпорядкованого головній думці твору.

Верлібр або вільний вірш — один з видів віршів, ритмічна єдність якого ґрунтується на відносній синтаксичній завершеності рядків (речення, синтагми) і на їх інтонаційній подібності. Вільний вірш не допускає переносів. В порівнянні з попередніми системами віршування верлібр не поділяється на стопи, рядки його мають різну довжину, різну кількість наголосів, довільно розташованих. Верлібр не використовує рим, тому не поділяється і на строфи.

Вертеп —дуже популярний в Україні в XVIII і XIX ст. пересувний ляльковий театр, що виступав з виставами на ярмарках, на міських і сільських площах у святкові дні, а іноді по хатах. Спершу творцями і виконавцями вертепних драм часто були школярі й «мандрівні дяки», пізніше — мандрівні групи артистів. Кращі риси вертепу використовуються ляльковими театрами й зараз.

Веснянки—давні за походженням обрядові, переважно танкові дівочі пісні, що виконувалися на святах на честь весни й початку польових робіт. У них — заклик весни з її дарами, буянням природи і співом пташок, мрії про одруження, згадки про хліборобські роботи й імітація цих робіт рухами (сіяння й поління).

Вид літератури — див. Жанр літературний.

Вірш — це невеликий за розміром твір, побудований за законами віршованої мови.

Віршова мова  —ритмічно організована мова з метою посилення її виразності й емоційності. Говоримо: «Енеїда» І. Котляревського написана віршованою мовою, або віршем, а «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького — прозою. 

Віршована мова в художній літературі, як і мова художньої прози, характеризується спільною ознакою — образністю. Але на відміну від прози віршована мова є розмірена, ритмічно організова­на, поділена часто на строфи. Вона більш емоційна і експресивна.,

Віршована мова характеризується своєрідністю інтонації й особливим темпом, пов'язаним з більшою кількістю пауз, ніж це буває у прозі.

Водевіль — невелика п'єса, комедія, якій притаманна проста композиція, динамічний сюжет, дотепність, в якій розмови героїв чергуються з жартівливими піснями й танцями.

Воїнська повість — жанр давньоруської розповідної літератури: прозовий твір про боротьбу з Іноземними загарбниками, в якому прославлялися мужні захисники вітчизни, показувався їх героїзм і відвага.

Вимисел художній — мистецька творчість як процес і наслідок творчої діяльності уяви ху­дожника, яка не має прямого відношення до реальності. Вимисел — необхідна риса художнього відображення життя.

Г

Герой літературного твору – дійова особа в художньому творі, змальовані широко і всебічно, в складних взаєминах з життям та іншими особами і наділена яскраво окресленим характером.

Розрізняють у творі героїв: головних, другорядних та епізодичних.

Героїчні сказання—оповідь про героїв минулого, які реально існували, про їх подвиги. Основу цих сказань складають реальні події, тому багато вчених схильні вважати героїчні сказання різновидом легенд.

Гімн – (урочиста пісня) один з видів ліричної поезії: хвалебна пісня (поетичний і музичний твір) на честь якогось героя чи події.

Гіпербола— різке перебільшення якихось рис людини, предметів або явищ, їх кількості, розмірів, сили тощо, щоб надати зображуваному виняткової виразності, загостреності з метою виявлення емоційності, захоплення або презирства.

Гротеск— максимально можливе перебільшення, засноване на нарочитому перетворенні дійсності за допомогою фантазії.

Гуманізм— відношення до людей, увага й любов до людини, повага до людської гідності.

Гумор—м'яка форма комічного; сміх, який не ставить за мету викриття явища; добродушне підсміювання.

д

Дактиль — трискладова стопа з наголосом на першому складі.

Двовірш - найпростіша строфа, написана будь-яким розміром, що складається з двох рядків, об'єднаних римою.

Декаденство — нереалістичний напрямок в мистецтві наприкінці XIX — на початку XX ст. Для декаденства характерні настрої песимізму й зневіри, містика, індивідуалізм.

Деталь художня - така виразна подробиця або штрих, яка особливо збуджує думку, часто викликає в уяві цілу картину, робить зображення дуже відчутним і яскравим. Художня деталь може відображати подробиці обставин, зовнішності, пейзажу, портрета і взагалі бути домінантою цілого твору.

Дилогія —твір, який складається з двох самостійних частин, пов'язаних між собою єдиним задумом, спільністю сюжету і персонажів.

Динаміка — 1) рух, дія, розвиток; 2) хід розвитку, зміни якогось явища.

Діалектизми — елементи народної мови, місцеві діалекти.

Діалог —розмова, в якій беруть участь дві особи, іноді — кілька осіб.

Драма — один з основних родів художньої літератури, який відрізняється від епосу і лірики тим, що явища життя і характери героїв розкриває не через авторську розповідь про них, а через вчинки і розмови дійових осіб (діалоги та монологи, і призначений для сценічного втілення.

Думи — народні ліро-епічні пісні переважно героїчного характеру про важливі події історії України (починаючи з XV ст.), виконувані народними співцями речитативом (співом-декламацією) під акомпанемент кобзи, бандури або ліри. За змістом думи близькі до історичних пісень, але відрізняються від них дуже своєрідною формою. У думах немає поділу на строфи (куплети), обов'язкові для пісні.

Е

Езопова (езопівська) мова — особливий вид іносказання, мова натяків, яка маскує думку і дозволяє передати твір до друку, незважаючи на заборону.

Епічний образ – об’єктивно змальований образ в розповідному художньому творі (романі, повісті, оповіданні, новелі, нарисі). В епічному творі автор має змогу розкрити образи людей з особливою повнотою і всебічністю. Він може більш чи менш докладно розповісти про життєвий шлях персонажів.

ж

Жанр літературний — форма, в якій проявляються основні роди літератури, тобто епос, лірика, драма та їх різновиди. Наприклад, в епосі - билина, казка, роман, повість і т. ін.; в драмі - трагедія, комедія.

З

Зав'язка — початковий момент у розвитку подій, зображених у художньому творі (почасти — початок конфлікту; епізод, який визначає все наступне розгортання дії.

Загадка—вигадливий поетичний опис предмета чи явища, яке потрібно відгадати; жанр усної народної творчості.

Задум— творчий начерк письменника, у якому намічається основа майбутнього твору; пер­винна загальна схема майбутнього твору (може не співпадати з втіленням).

Зачин (заспів) — стійка формула, з якої починаються казки, билини та інші твори фольклору.

Звукова організація мови—цілеспрямоване застосування елементів звукового складу мови: голосних або приголосних звуків, наголошених і ненаголошених складів пауз, інтонацій, повторів.

Звукові повтори — повторення схожих звукових сполучень у художній мові, які використовуються для посилення художньої виразності.

Зображувальні засоби—художні способи та прийоми відтворення дійсності, які дозволяють подавати її зримо, чутно, відчутно.

Зоопсихологізм—зображення предметів та явищ із здогадної письменником точки зору тварини. При цьому автор прагне до максимально точного та повного відтворення можливих «думок та почуттів» саме тварини, які повинні «відповідати» його видові і відбиватися у притаманних йому звичках. Почасти поєднується з антропоморфізмом.

І

Ідеал  — уявлення про досконалість; зображення прекрасного як належного. І. — це те, що повинно бути, на Думку письменника.

Ідейність — вираження ставлення автора до зображуваного, авторське розуміння і оцінка відображеної в його творі дійсності; вираження в художньому творі думки автора про сутність виведених характерів і подій.

Ідея — узагальнююча, центральна думка твору, його сенс; те, що хотів сказати автор. І.—думка письменника про зображувані в творі явища, виражена в художніх образах.

авторська—тлумачення, яке автор дає спостережуваним і відображеним ним фактам життя; їх суб'єктивна оцінка (може відповідати не відповідати читацькому розумінню життя; може бути прогресивною і обмеженою).

об'єктивна—об'єктивне тлумачення поданого в творі письменником матеріалу (багатство реального змісту може бути ширшим, ніж висновки, зроблені автором).

Ілюзія — обман почуттів; дещо уявне, нездійсненне; мрія.

Імажинізм — нереалістична течія рубежу XIX -XX ст., у якій декларувалися естетичні принципи «чистого мистецтва» та самоцінність слова-образу.

Імпресіонізм — течія в мистецтві й літературі другої половини XIX і початку XX ст., митці якої основним своїм завданням вважали витончене відтворення суб'єктивних вражень та спостережень, мінливих відчуттів і переживань, але без заглиблення в їх суть.

Імпровізація — швидкий, без попередньої підготовки, твір на задану тему (може бути усним або письмовим), поетичний відгук на подію.

Інваріант — загальне, незмінне, без варіантів.

Інверсія — порушення загальноприйнятої граматичної послідовності мови; перестановка частин фрази, яка надає їй особливої виразності.

Індивідуальний — особистий, притаманний тільки одній конкретній людині, суб'єкту.

Індивідуум — 1) кожний самостійно існуючий організм; 2) окрема людина, особистість.

Іносказання — приховане згадування якихось фактів чи подій (див. Алегорія).

Інтермедія або Інтерлюдія — смішні побутові сценки з народного життя, які виконувались артистами в перервах (антрактах) між діями драми на серйозні, переважно релігійні теми. Інтермедія в історично-літературному плані — прямий попередник новітньої реаістично-побутової п'єси.

Інтер'єр—обстановка дому чи садиби.

Інтонація — виражальний засіб мови, що звучить, який дозволяє передати ставлення того, хто говорить, до предмету мовлення; смислова мелодія мови.

Іронія — іносказання, яке виражає насмішку або лукавство; подвійний смисл, коли сказане у контексті мови набуває протилежного значення; висміювання, яке містить у собі оцінку того, що висміюється. Іронічне ставлення передбачає насмішку, певним чином сховану, але таку, що легко виявляється в інтонаціях автора-оповідача; почасти виступає під виглядом похвали.

Історизм — здатність художньої літератури передавати обличчя історичної епохи в конкретних людських долях і подіях.

к

Казка літературна (авторська) — тісно пов'язана з народною, але на відміну від неї, має автора (письменника або поета). У деяких К. використані перероблені фольклорні сюжети і образи, але це не змінює суті справи — К. л. виражає, в першу чергу, погляд на світ, притаманний конкретному письменнику, а не всьому народові, хоча зовнішньо К. народна і авторська казки дуже схожі.

Казка фольклорна (народна) — цікаве усне оповідання про неймовірну, але повчальну історію. Головною відмінною рисою К. є наявність дива, фантастики, вимислу, розважливої спрямованості.

Каламбур — гра слів, заснована на використанні омонім у комічному чи сатиричному контексті.        

Катарсис — «очищення», «просвітлення» людської душі під впливом страждань.

Кільце — повторення у кінці твору яких-небудь елементів його початку (звукових, лексичних, синтаксичних, смислових).

Кіноповість — повість, що написана з урахуванням специфіки кіно як сценарій кінофільму. Кращі з таких повістей-сценаріїв мають велике літературне значення. Творцем жанру кіноповісті в українській літературі є О. Довженко («Арсенал», «Щорс», «Повістьполум'яних літ», «Зачарована Десна» та ін.).                                                     .                                 •

Класик — видатний, загальновизнаний письменник, поет, діяч науки або мистецтва, який є зразком у даній галузі.

Класицизм — літературний напрям, заснований на світогляді раціоналізму (культі розуму). В основі естетики — принцип раціоналізму та «наслідування природі». Прямолінійне протистояння добра і зла, позитивних та негативних персонажів. Сувора ієрархія жанрів. «Високі»: трагедія, епопея, ода (в них освоюється суспільне життя, історія; діють герої, полководці, монархи). «Низькі»: комедія, сатира, байка (в них освоюється повсякденне життя звичайних людей). Змішування високого і низького не припускається. Вимога «трьох єдностей»—дії, часу, місця.

Класична література —зразкова, найбільш цінна в ідейному та художньому сенсі література як минулого, так і сучасного.

Класичний твір — твір зразковий, який витримав випробування часом.

Колізія —зіткнення протилежностей (інтересів, принципів життя, окремих осіб) у художньому творі, яке виражається у конкретних подіях.

Колискові пісні –народні пісні, що співають тоді, коли заколисують дітей, присипляють їх. У цих піснях виявляється любов матері до дитини, думи про майбутнє. Їм властива проста мелодія і розмірений ритм, що відповідав гойданню колиски.

Коломийки (від назви міста і річки Коломиї на Івано-Франківщині—дуже поширені, особливо на західноукраїнських землях, короткі жартівливі пісеньки, виконувані за усталеною мелодією як приспівки до танцю чи без нього.

Для коломийки характерне паралельне зображення явищ природи й подій людського життя, використання антитез, образів-символів, постійних епітетів і метафор.

Колорит — характерна особливість художнього твору, епохи, місцевості; в живописі — поєднання кольорів.

Колядки — давні за походженням обрядові величальні пісні, які церква приурочила до зимо­вих різдвяних свят, хоч у них велике місце займають мотиви весняної сільськогосподарської праці. У XIX ст., коли колядки в сприйманні людей майже повністю втратили обрядовий магічний харак­тер, почали з'являтися колядки-пародії, що співались для розваги, а також колядки з виразними сатиричними рисами. Колядковий вірш — це переважно 10-складовий двоколійний вірш з дворяд­ковою строфою.

Комічне —смішне.

Комунікація — спілкування між людьми.,

Компіляція — укладання твору з чужих.

Композиція — співвідношення частин твору, яке відбиває складність зображуваних у ньому явищ життя; послідовна вибудова, розміщення та взаємозв'язок частин, образів, епізодів художнього твору; побудова твору, обумовлена його змістом і жанровою формою. Притаманна будь-якому творові.

Контекст — система значень та понять, яка виражає незміримо більше, ніж безпосередній сенс слів, які її складають. К. визначає єдність смислового змісту та мовленнєвої форми, закінченість смислового забарвлення, виражає емоційне та дійсне ставлення того, хто говорить, до того, про що говориться.

Конфлікт  — гостре зіткнення характерів та обставин, поглядів і принципів життя, покладене в основу дії; закономірно виникаюче протиборство, протиріччя, зіткнення між героями, групами героїв, героєм і суспільством або внутрішня боротьба із самим собою. Розвиток К. дає рух сюжетній дії.

Кульмінація — момент найвищого напруження дії, вершина конфлікту; кульмінація виявляє основну проблему твору та характери героїв граничне ясно; після неї дія послаблюється.

л

Лаконізм — гранична стислість вислову, спрямованість і точність мови, яка доходить до афористичності.

Легенда — один із жанрів неказкової народної прози, народне передання про видатну подію чи вчинок якої-небудь людини, в основі якого—диво, фантастичний образ або уявлення, яке сприймається оповідачем як достовірне. Водночас сюжет легенди базується на реальних або допустимих фактах; легендарний герой може мати свій прообраз у реальному житті, в історичній дійсності.

Лейтмотив — деталь, .конкретний образ, багато разів повторюваний, згадуваний, який проходить через творчість письменника або окремий твір.

Лексика  — сукупність усіх слів мови, її словниковий склад.                                                                  

Лінгвістика — наука про мову, мовознавство.

Лірика — один з основних родів літератури, який відображає життя за допомогою зображення окремих думок, почуттів і переживань людини, викликаних тими чи іншими обставинами (життя, подане в переживаннях); особливий рід літературно-художніх творів. Характерна особливість Л. — віршована форма.

Лірична проза —- твір будь-якого прозового жанру, емоційно насичений, пронизаний авторським почуттям.                                                                           

Ліричний герой — образ поета (його ліричне «я»), чиї переживання, думки та почуття відображено в ліричному творі. Уявлення про Л. г. складають на основі знайомства з його внутрішнім світом, який розкривається не через вчинки, а через переживання, душевні стани. Умовне поняття; на його основі створюється цілісне уявлення про творчість поета, його переживання, які відображаються у творі, але не в його особі. Л. г. не тотожний авторові.                                                    

Ліричний відступ — композиційно-стилістичний прийом, який полягає у відхиленні автора від прямої сюжетної сповіді, авторська мова, розмірковування, висловлювання, яке виражає безпосереднє ставлення до зображуваного або такого, що має опосередковане відношення до нього.

Література художня — особливий вид суспільної свідомості; мистецтво слова; вид мистецтва, який відтворює образну, чуттєву, суб'єктивну картину світу і зберігає відбиток людської душі; письмова форма словесного мистецтва, одна з форм художнього освоєння та відображення світу, дійсність у образах. Відмітною рисою літератури є зображення життя за допомогою слова.                                           

Література — це художній спосіб пізнання дійсності. 

Літературна мова—художньо оброблена, зразкова форма загальнонаціональної мови; мова літератури.

Літературний герой(Персонаж) — образ людини в художньому творі.

Літературний портрет — один із засобів створення образу, зображення героя: його обличчя, фігури, одягу, манери поведінки. Через психологічний портрет автор прагне розкрити внутрішній світ і характер героя. Портрет ілюструє ті особливості натури героя, які уявляються авторові найбільш важливими.

Літературний процес — історичний розвиток, функціонування руху національної та світової літератури.

Літопис — послідовний опис історичних подій їх свідком чи учасником; найдавніший вид оповідної давньоруської літератури.

Літота — художнє применшення величини, сили, значення явища («хлопчик-мізинчик», «чоловічок-нігтик»).

М

Мадригал — ліричний вірш жартівливого характеру.                                                                                                                            

Макаронічна мова —мова, дуже засмічена іншомовними словами (варваризмами) або словами, зміненими на зразок іншомовних.

Манускрипт рукопис будь-якого розміру та вигляду: на папері та пергаменті, на папірусі та тканині, у згортках та на окремих аркушах.

Медитація — форма філософської лірики: вірш, в якому поет висловлює свої роздуми над проблемами життя і смерті, над баченим і пережитим.

Мемуари — хронікальна та фактографічна оповідь від особи автора; у цій оповіді відбиваються справжні події, які колись реально відбувалися, а тепер пригадуються.

Метафора— переносне значення слова, заснована на уподібненні одного предмета чи явища іншому за схожістю або за контрастністю; приховане порівняння, побудоване на схожості або контрастності явищ, у якому слова «як», «нібито», «неначе» відсутні, але маються на увазі. Різновидами метафор є уособлення — уподібнення живій істоті та уречевнення — уподібнення предмету.

Метод художній — особливий тип образного бачення світу, його відтворення та перетворення, особливий принцип добору та узагальнення життєвого матеріалу, виявлення в ньому головного; загальний тип підходу письменника до дійсності. Основні методи: реалістичний та нереалістичний.

Містерія — масова драматична вистава на сюжети релігійних легенд, яка здійснювалася у святковий день на майдані в середньовічних містах Західної Європи (XIV -XV ст.). Між сценами вставлялися світські інтермедії.

Містифікація — свідоме зазначення неправдивого авторства з метою літературної та суспільно-політичної полеміки або літературної гри.

Міф — ранній вид усної народної творчості, який відображає в образах прагнення людини зрозуміти походження світу та життя на землі і пояснити його, виходячи з переконання в існуванні божественних сил; сказання, яке передає уявлення людей про світ, місце людини в ньому, про походження всього сущого, про богів і героїв; певне уявлення про світ, світовідчуття давньої людини, втілене і передане в образах.

Мова художнього твору — основний засіб зображення картин життя, художніх характерів, художніх образів, які використовує в своїй творчості письменник (до засобів М. х. т. відносяться: поетична лексика, поетичний синтаксис та евфонія —.особливості звучання). Характеристика М. х. т. багато в чому визначається особливостями авторського добору матеріалу із загальнонаціональної мови; цей добір формує авторську мову та мову персонажів.

Модернізм — термін, який характеризує мистецтво початку — середини XX ст. Вчені-дослідники мають на увазі під цим терміном різний зміст. Основна властивість — прагнення художників нереалістичного напрямку до оновлення застарілих художніх систем (об'єднує різні нереалістичні течії: експресіонізм, футуризм, акмеїзм, сюрреалізм, абстракціонізм тощо); потяг до побудови такої реальності, яка була б мало пов'язана з дійсністю і навіть була протиставлена їй.

Монолог — мова однієї людини в художньому творі, розгорнуте висловлювання одного персонажа або оповідача.

Мотив — музичний термін. Найменший елемент сюжету. Термін частіше використовується відносно творів усної народної творчості. У літературознавстві мотивом називають тему ліричного твору.

Н

Напрям літературний—тип духовно-практичного освоєння світу, який має змістову структуру, особливості художньої форми і складає якісно своєрідний етап у поступальному художньому розвитку. Конкретно-історична форма розвитку художнього методу.

Нарис—наближена до документальної оповідь про реальну подію або людину; роль вимислу в Н. мінімальна.

Народність — близькість художнього твору, його духу широким народним масам; художнє втілення народних уявлень, інтересів, оцінок у тематиці, проблематиці, ідеях, пафосі, сюжеті, характерах, засобах художньої виразності, відтворення в фольклорі та літературі народної психології; зображення та оцінка подій з точки зору народу.

Неологізми  — новоутворені слова та вислови мови, які відбивають основні поняття, явища або посилюють виразність мови; створюються на основі існуючих форм, у відповідності до законів мови.                                                           

Неокласицизм —тенденція в розвитку літератури і мистецтва, яка проявляється після занепаду класицизму як літературного напрямку.

Неоромантизм — романтизм в нових умовах, художній метод у літературі й мистецтві, коли не задовольняючій митця реальній дійсності протиставляються картини життя бажаного, витворе­ного мрією.

Несюжетні елементи — вставні епізоди та ліричні (інакше — авторські) відступи, їх основна функція — розширити рамки зображуваного, дати можливість авторові висловити свої думки і по­чуття з приводу різних явищ життя, які не пов'язані із сюжетом.

Новела —близька до оповідання жанрова форма, яка відзначається чіткістю зображуваних подій, несподіваністю їх розвитку та розв'язки. Тип малої форми оповіді, який виник в епоху Відродження; характеризується динамічною інтригою та увагою до особистості героя, його індивідуальної свідомості та вчинків. Н.—один із жанрів епічного роду літератури.

О

Об'єкт— предмет, який складає частину зовнішнього, матеріального світу.

Об'єктивний — неупереджений, безпристрасний; позбавлений суб'єктивного, особистісного ставлення.

Образ художній—особлива форма відображення дійсності мистецтвом; зображення людського життя, окремих його боків, в індивідуалізованій формі (одне з основних понять літератури). Об'єднує у собі загальне і часткове, узагальнення та індивідуалізацію. Реальне життя відбивається в художньому творі в художніх образах.

Образ автора (оповідача)—умовний носій авторської мови в прозовому творі, від особи якої ведеться оповідь.

Ода  — вірш захопливого характеру на честь якоїсь особи або події.

Октава —восьмивірш; строфа з восьми рядків, шість із яких пов'язані перехресною римою, а два заключні — парною римою.

Опис — вид оповіді, в основі якої—зображення статичної картини (портрета, пейзажу, обстановки). 

Оповідання — прозовий твір малого обсягу з динамічним розвитком сюжету. Звичайно в оповіданні зображається один епізод або подія з життя героя, тому діючих осіб в оповіданні небагато, а описувані дії протікають на невеликому, обмеженому проміжку часу.

Оповідач—умовний образ людини, від особи якої ведеться оповідь у літературному творі (як правило, окрема від автора особа).

Оповідь—зображення дій та подій зовнішнього по відношенню до оповідача світу; мова пер­соніфікованого оповідача або авторська мова (весь текст, крім прямої мови персонажів); включає в себе опис, міркування, характеристику, невласне пряму мову персонажів.

П

Парадокс— міркування, яке різко відрізняється від традиційного, загальноприйнятого, а іноді розходиться із здоровим глуздом; почасти—різно­вид дотепу,

Паралелізм — один із видів повтору (синтаксичного, лексичного, ритмічного); композиційний прийом, який підкреслює зв'язок кількох елементів худож­нього твору; аналогія.

Пафос — емоційно-оцінювальне ставлення письменника до зображуваної ним дійсності, яке відзначається великою силою почуттів; емоційне звучання, настрій твору, який визначає його загальну тональність. Розрізняють П. героїчного, трагічного, комічного (в т. ч. сатира, гумор, іронія);

Пейзаж — опис, картина природи,  частина реальної обстановки, у якій розгортається дія. Пейзаж може підкреслювати або передавати душевний стан персонажів: при цьому внутрішній стан людини уподібнюється або протиставляється життю приро­ди. Переказ — усне народне оповідання про визначні історичні події та їх героїв. Перекази за своїм змістом близькі до народних легенд і сказань, але відзначаються більшою фактичною досто­вірністю і відсутністю казково-фантастичних елементів.

Переносне значення — додаткове значення слова, яке виникає в результаті використання означення одного предмета відносно іншого, в результаті уподібнення предметів («змія»—«підступ­на», «зелений» — «незрілий, молодий»).

Персонаж — загальна назва будь-якої діючої особи літе­ратурного твору. Підрозділяються на головні, другорядні та епізодичні. (Почасти вживається у зна­ченні «літературний герой» )

Пиріхій —допоміжна стопа, яка складається з двох коротких складів.

Підтекст — не висловлене прямо в тексті, але ніби витікаюче з окремих реплік, деталей ставлення автора до діючих осіб, їх взаємин, сюжетних ситуацій; неявний смисл, який може не співпа­дати з прямим смислом тексту.        

Пісня – невеликий (3-5 куплетів)  ліричний вірш, що виконується співом.

Повість — прозовий жанр описово-оповідного типу, в якому життя подається у вигляді ряду епізодів з життя героя, середня епічна форма, яка показує етап життя героя. За обсягом П. більша, ніж оповідання, і ширше зображує людське життя, охоплюючи низку його епізодів, які складають період життя головного персонажа. У ній більше подій і діючих осіб; почасти вирізняється хроноло­гічний розвиток сюжету та відповідна побудова композиції. Частіше за все, це історія життя людини, розказана або від особи автора, або від особи самого героя. Значення терміна протягом кількох століть змінювалося.

Поезія — особлива організація художньої мови, яка відзна­чається ритмом і римою —віршовою формою. Почасти термін П. вживається у значенні «твори різних жанрів у віршах».               

Поема — великий віршований твір із сюжетно-оповідною організа­цією, повість або роман у віршах, багаточастинний твір, у якому зливаються воєдино епічне та ліричне начала. Поему можна віднести до ліро-епічного жанру літератури, оскільки оповідь про історичні події і події життя героїв розкривається в ній через сприйняття і оцінку оповідача.

Позитивний герой — персонаж, у якому автор втілює своє уявлення про моральні цінності.

Порівняння — форма поетичної мови, основана на порівнянні двох предметів або явищ з метою пояснити один з них за допомогою іншого («очі, як небо, голубі», «слово — золото» тощо).

Портрет — зображення зовнішності героя (обличчя, фігури, одягу, манери поведінки) як засіб його характеристики; різновид опису. Портрет — один із засобів характеристики образу.

«Потік свідомості» — безпосереднє відтворення думок, переживань, відчуттів, асоціацій як єдиного химерного потоку—«зсередини».

Пригодницький твір – або авантюрний . прозовий твір, сюжет якого наповнений великою кількістю пригод та незвичайних подій. Ці романи відзначаються нанизуванням безкінечної кількості окремих цікавих епізодів, у яких героєві раз у раз загрожує небезпека.

Приказка — влучний образний вислів, який не містить у собі узагальнюючого смислу.

Прислів'я — короткий, закінчений, образний народний вислів узагальнюючого характеру.

Притча — невелике оповідання, яке містить повчання в іносказальній, алегоричній формі, яка є спорідненою з байкою. Але смисл притчі більш значимий: вона ілюструє важливу ідею, торкаю­чись проблем моралі, загальнолюдських законів. Притча є одним із засобів вираження морально-філософських міркувань автора і почасти використовується з метою прямої настанови читачу у питаннях людської і суспільної поведінки.

Проблема — складне питання, поставлене в літературному творі (може одержати відповідь або залишитися невирішеним); той бік життя, який особливо цікавить письменника. Одна і та ж сама тема може слугувати основою для постановки різних проблем.  Проблематика — сукупність проблем, пору­шених у творі. (Вони можуть мати доповнюючий характер і підпорядковуватися головній проблемі).

Проза (прозова художня мова) —всі види невіршовано організо­ваної мови. Виділяються три основні жанрові форми прози: оповідання, повість і роман.

Пролог  — своєрідний вступ до твору, в якому оповідається про події минулого, він емоційно налаштовує читача на сприйняття.

Прототип (прообраз) - реально існуюча людина, яку автор використав як модель для створення літературного персонажа, і реальна особа або літературний персонаж, який послужив основою для створення того чи іншого художнього образу.

Псевдонім —видумане ім'я, використовуване письменником для приховання справжнього з якихось причин.                             

Психологічний аналіз — глибоке, детальне відтворення світу персонажа, його почуттів, ду­мок, переживань, спонукань.

Публіцистика — особливий рід літератури та журналістики, звернений до найактуальніших, нагальних проблем, вирішення яких має велике значення для суспільства.

Р

Реалізм — один з творчих методів у літературі та мистецтві. Ре­алізм у літературі.—це вірність зображення характерів персонажів, їх психології, психології їх сере­довища. Основна властивість — за допомогою типізації відбивати життя в образах, які відповіда­ють суті явищ самого життя. Прагнення до широкого обхвату дійсності в її протиріччях, глибинних закономірностях і розвитку. Тяжіння до зображення людини в її взаємодії із середовищем: внутрішній світ персонажів, їх поведінка несуть на собі прикмети часу; велика увага приділяється соціально-побутовому фонові часу.                    

Провідний критерій художності — вірність дійсності; прагнення до безпосередньої достовірності зображення, «відтворення» життя» «у формах самого життя».

Реалістичний твір — твір, у якому автор прагне відтворити і зобразити життя достовірно, в правдоподібних образах та «формах самого життя». Для них властиве прагнення до об'єктивності, узагальнення, типізації.

Ремарка —авторське пояснення в тексті драма­тичного твору, коротко характеризуючи місце дії, вчинки героїв, інтонації їх мови.

Ремінісценція — несвідомий або цілеспрямований спогад про інший твір; його перероблене відтворення (прийом, розрахований на асоціації читачів).

Ретардація — уповільнення розвитку сюжет­ної дії з допомогою введення несюжетних компонентів: описів, ліричних відступів, неодноразових повторів однорідних епізодів.

Рефрен — повторення якогось рядка або низки рядків у кінці стро­фи.

Рід літератури — певний, такий, що історично склався, спосіб зображення дійсності, людини в процесі життя автором у художньому творі. В художній літературі відомі три основні роди: епос, лірика та драма. -

Рима — повтор звуків, які пов'язують закінчення двох або більше рядків (наприклад, «грози — морози», «гірлянди — троянди» тощо), співзвучність у кінці рядків, композиційно-звуковий повтор у кінці двох або кількох рядків.

За розміщенням у рядках розрізняють рими: парні (суміжні), які пов'язують суміжні рядки; пе­рехресні— які римують перший і третій, другий і четвертий рядок тощо; охоплюючі — які римують у чотиривірші перший та четвертий, другий і третій рядки.

Ритм  — повторюваність у віршованій мові однорідних звукових, інтонаційних, синтаксичних особливостей (може бути мелодичним і немелодичним); періодичне повторення якихось елементів віршованої мови через певні проміжки; впоряд­кованість його звукового ряду.

Риторичне запитання — запитання, яке не передбачає відповіді; воно виступає у значенні ствердження і посилює емоційність висловлювання.

розвиток дії—система подій, які витікають із зав'язки; походу розвитку дії, як правило, конфлікт загострюється, а протиріччя виявляються все ясніше і гостріше.

Розв'язка— вирішення зображуваного конфлікту або вказівка на можливі шляхи його вирі­шення; заключний момент у розвитку дії художнього твору. Як правило, у ній або вирішується конфлікт або демонструється його принципова невирішуваність.

Розмір віршований — послідовно виражена форма віршованого ритму (визначається чис­лом складів, наголосів або стоп — у залежності від системи віршування).

Роман—великий епічний твір, у якому зображається всебічна картина життя великої кількості людей у певний період часу або цілого людського життя, одна з великих форм епічного роду літера­тури.                                                                    

Романтизм — 1) Світорозуміння, яке усвідомлює недосконалість оточуючого світу. 2) Літера­турний напрям, який відбиває світогляд романтиків. В художній творчості романтизм виявляється у показі ідеального героя, його духовного світу та його ідеалів, заради яких він вступає у боротьбу.

Основною рисою романтизму є трагічне двосвіття: герой усвідомлює недосконалість світу і людей, страждає від спілкування з ними і водночас бажає жити в цьому світі, з цими недосконалими людьми, мріє бути ними зрозумілим і прийнятим. Основна властивість—домінанта суб'єктивного над об'єктивним, прагнення не відтворити, а перетворити дійсність, потяг до висунення на перший план виняткового (в характерах і обставинах).

Романтичний герой — герой романтичного твору, який страждає від відчуження, від немож­ливості змінити своє становище та оточуючий світ. Він ідеальний: красивий зовнішньо і внутрішньо, здійснює вчинки у відповідності до своїх ідеалів, жертвує собою в ім'я цих ідеалів та людей, суспіль­ства, якому він не потрібен.  

С

Сарказм — зла і уїдлива насмішка, вищий ступінь іронії.

Сатира  —вид комічного, який найбільш нещадно висміює людську недосконалість, С. виражає різко негативне відношення автора до зображуваного, має умовою висміювання виведеного характеру або явища.

Силабо-тонічна система — система віршування, яка визначається кількістю складів, числом наголосів та їх розміщенням у віршованому рядку.

Символ  — предмет або слово, яке умовно виражає суть певного явища (скажімо, хліб-сіль — символ гостинності). Предмет, тварина, знак стають символами, коли їх на­діляють додатковим, винятково важливим значенням (наприклад, хрест став символом християн­ства, а свастика — знак швидкоплинного часу — символом фашизму). Значення символу домис­люється, тому його сприйняття залежить від читачів. Символ багатозначний. Порівняно з алегорією символ більш багатозначний, широкий, дає велику свободу тлумачень. В цілому ж алегорія та символ дуже близькі.

Символізм — нереалістична течія рубежу XIX - XX ст. Основна властивість — освоєння «речей у собі» та ідеї, які знаходяться за межами чуттєвого сприйняття. В основі естетики — символ (він повинен замінити конкретний образ). Віра в ірраціонально-магічну силу поетичного слова.

Синкретизм—злитість, нерозчленованість, характерна для первинного стану у розвитку чого-небудь, наприклад первісного мистецтва.

Синоніми — слова, різні за звучанням, але близькі за значенням (що дозволяє точніше висловити думку, запобігаючи повторам).

Синтез — поєднання певних елементів; єдність, взаємозв'язок частин. Синтетичний — той, що поєднує в собі різнорідні, різнопланові явища.                                      

Сказ —«особливий тип оповіді, який ведеться від особи оповідача у своєрідній мовній манері. Сказ відтворює або імітує народне оповідання.

Співомовка—короткий гумористичний вірш, часто побудований на якомусь народному анек­доті, приказці або казковому мотиві.

Спондей—допоміжна стопа, яка складається з двох складів.

Стилізація — художній твір, який становить собою стилістичне, жанрове або якесь інше на­слідування чого-небудь.

Стиль —сукупність елементів художньої форми, яка надає творові мистецтва виражене естетичне обличчя; наскрізний принцип побудови худож­ньої форми, який визначає цілісність, єдиний тон твору. Стильова визначеність характерна і для окремого твору (С. твору), і для творчої індивідуальності художника (С. письменника).

Стопа — поєднання наголошеного складу з одним або двома ненаголошеними, яке повторюється у кожному вірші.

Строфа — повторюване у даному вірші поєднання кількох віршових рядків, зв’язаних між собою певною системою рим та інтонацією. Особливістю строфи є відносна змістова закінченість.

Сюжет — система подій у художньому творі, подана в певно­му зв'язку, яка розкриває характери діючих осіб та ставлення письменника до зображуваних життє­вих явищ; послідовність подій, яка складає зміст художнього твору.    

Т

Тавтологія — повторення одних і тих же слів, або близьких за смислом чи звуковим складом ( «диво-дивне» тощо).

Тема — предмет зображення, люди, відноси­ни, коло подій, яке осмислюється у творі; те, про що оповідає автор.

Тип — образ людини, який відбив найбільш суттєві риси своєї епохи, класу, середовища, соціальної групи.

Типізувати — втілювати у загальних, типових рисах та формах. Узагальнено, але легко взнавано зображувати певні реалії дійсності: людей, суспільство, історичну епоху, соціальне середовище, а також риси характеру людей тієї чи іншої епохи, соціального середовища, нації, народу.

Титул, титульний лист — початкова сторінка книги, на якій представлено прізвища авторів, ініціали, назва твору, його підзаголовок, вказані місце та рік видання, логотип видавництва, іноді подана ілюстрація.

Трагічне—естетична категорія, для якої характерна наявність невиріщуваного конфлікту; у центрі уваги, як правило, страждання, загибель героя або його життєвих цінностей.

Традиція — спадкоємний зв'язок між старим та новим яви­щами життя або літератури.

Тропи — слова та вислови, використовувані в переносному смислі (коли ознака одного предмета переноситься на інший). Найпростіші Т.— порівняння, епітет; складні Т.— метафора, метонімія, іронія, гіпербола, літота тощо.

У

Умовність художня первинна (прихована) — відмітна риса будь-якого твору мистец­тва. У. створює видимість правдоподібності, схожості на реальну дійсність. Природа цієї У.— своєрідність погляду автора на відображувану ним у художньому творі дійсність.

Умовність художня вторинна (відкрита, активна) — свідоме порушення правдоподібності з метою висвітлити, зробити зримим те, що з якої-небудь причини не може бути назване прямо або не має в реальному житті свого предметною втілення; відновлення форм, які зустрічаються в житті та природі. Образи, які одержуються в підсумку, не цілком схожі на життя, з фактами життя їх не можна порівняти «прямим накладанням». Однак вони можуть виражати смисл цих фактів, вірно відображати дійсність.

Усмішка — різновид фейлетону та гуморески, введений в українську літературу Оста­пом Вишнею, автором багатьох збірок «Вишневих усмішок». Зараз вживають терміни «на­родні усмішки», «усмішка-жарт», «усмішка-нарис» та ін.

Усна народна творчість (фольклор)  — сукупність різних видів і форм словесної творчості, яка побутує в усній формі та створюється колективом авторів, мистецтво проголошуваного слова. Особливості Ф.: ко­лективний характер створення, розповсюдження, усна форма існування, наявність множин­ності варіантів одного тексту, традиційний набір використовуваних художніх засобів, орієн­тація на загальнонародний ідеал, своєрідний характер виконання, передавання творів з покоління в покоління.

Ф

Фабула — послідовність розвитку подій у творі (існують і інші тлумачення терміна).

Факсимільне видання  — видання книги, рукопису або креслень у тому вигляді, в якому вони були видані вперше.

Фантастика — неіснуюче у дійсності, ство­рене фантазією, уявою; експресивний спосіб вираження художньої думки. Ф. може бути яв­ною і неявною.

Фейлетон - художньо-публіцистичний жанр літератури, в основі якого лежать реальні факти. У фейлетоні чітко простежується авторська позиція, оцінка опи­суваного. Найбільш поширений сатиричний фейлетон.

Фінал — заключна частина в творі; може становити собою підсумкове авторське висловлювання.                                                                                    

Форзац — подвійний аркуш паперу, який поєднує основну частину книги з кришкою оправи. Іноді, крім суто технічної функції, форзац несе на собі і інформативну: має довідкові матеріали, таблиці, карти або ілюстрації. Для створення певного настрою на форзаці розміщують рисунок чи орнамент.

Фрагмент — уривок художнього твору.

х

Характер художній — образ людини у творі, поданий з достатньою повнотою, у єдності загального та індивідуального, об'єктивного та суб'єктивного; су­купність зовнішніх та внутрішніх рис особистості героя, детально вималюваних автором.

Хорей —двоскладовий віршований розмір з наголосом на першому складі.

Хроніка — прозовий жанр літератури, який відображає суспільно-істо­ричні, військово-історичні або сімейно-побутові події у хронологічний послідовності, як вони відбувалися в житті.

Хронотип — художній час і художній простір; просторово-часова організація твору.

Художня система — див. Напрям літературний.

Художність — специфічна властивість справжнього твору мистецтва.

ц

Цикл — об'єднання низки відносно самостійних творів у ціле темою, спільним оповідачем, при збереженні завершеності кожного твору.

Цитата — дослівний витяг з якого-небудь твору.

я

Ямб — двоскладовий віршований розмір з наголосом на другому складі.

17.05

Тема.Марко Вовчок.Життя і творчість письменнці.Марко Вовчок як перекладачка. Повість "Іститутка".

Запиши біографічні відомості у зошит (запам'ятай)

Марко Вовчок навесні 1859 року в супроводі чоловіка й сина та ще в товаристві І. Тургенєва виїхала за кордон. Вона мала намір підлікуватися й ознайомитися з життям людей, які не знали кріпацтва. Побувала в Німеччині, Італії, Франції. У цей час були написані українською мовою «Ледащиця», «Лимерівна», «Три долі», кілька творів російською мовою, багато перекладено зарубіжних авторів – Жуля Верна, Віктора Гюго,               Г.К.Андерсена…  Деякі твори Марка Вовчка, перекладені нею на французьку, були надруковані в Парижі. Особливим успіхом користувалася повість «Маруся». Вона отримала нагороду від Французької академії, була рекомендована міністерством освіти для шкільних бібліотек.

  1867 року письменниця повертається в Петербург. Усією душею рветься в Україну, але обставини складалися так, що ця мрія не могла здійснитися. Смерть чоловіка дуже вразила Марію Вілінську (вони розлучилися, але підтримували дружні стосунки).

 За наступні десять років Марко Вовчок переклала кілька десятків творів зарубіжних письменників і вважалася одним із кращих російських перекладачів ХІХ століття.

1867року вона вдруге виходить заміж за чиновника Михайла Лобача-Жученка.

 На своєму віку Марко Вовчок зазнала багато доброго і злого, радості і смутку, відданості й зрад, успіхів і поразок. На її долю випали люті нападки, незаслужені образи заздрісників, зокрема тих «братів і сестер по перу», які вважали, що вона «вкрала» їхню славу.

Проживаючи в Україні (на Київщині в Богуславі та селі Хохітві), збирає фольклорні матеріали, знову береться за перо. Але з переїздом до Нальчика веде замкнений спосіб життя. Серцева хвороба дедалі загострювалася. 10 серпня 1907 року письменниця померла в Нальчику, похована в саду власної садиби, яка пізніше стала легендарним музеєм-заповідником.

Варто зупинитися на тому, що Марко Вовчок зробила для української літератури.

Запиши 

Жанри, якими збагатила Марко Вовчок українську літературу

Жанри	Твори
Соціально-проблемне оповідання	«Козачка», «Одарка», «Горпина», «Ледащиця», «Два сини»
Баладне оповідання	«Чари», «Максим Гримач», «Данило Гурч»
Соціальна повість	«Інститутка»
Психологічне оповідання й повість	«Павло Чорнокрил», «Три долі»
Соціальна казка	«Дев’ять братів і десята сестриця Галя»
Художній нарис	«Листи з Парижа»
Історична повість-казка	«Кармелюк»

Прочитай або прослухай повість "Іститутка"

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ: запиши біографічні відомості М.Вовчка і прочитай повість "Інститутка".

 

05.04

ТЕМА. "Чорна рада" П.КУліша - перший україномовний історичний рома-хроніка.Походження його назви.Історична основа, авторська уява, романтичність стилю.

Роман — вид епічної літератури, для якого характерні значний обсяг і складність будови, широке зображення подій і докладне розкриття життєвих доль людей чи однієї людини впродовж тривалого часу. Цей жанр дає авторові змогу докладно передати історію формування характерів персонажів, показати умови їхнього життя й побуту, розкрити психологію, описати боротьбу за тривалий проміжок часу на тлі важливих історичних подій, а також соціально-класові й національні відносини. У романі буває кілька головних сюжетних ліній, які часто взаємопереплітаються та перехрещуються. Якщо романи одного автора пов’язані сюжетом, ідейним задумом, образами персонажів, тоді їх називають дилогією (два твори), трилогією (три твори), тетралогією (чотири твори) або говорять про цикл романів (якщо їх багато).

Особливості роману: 

• докладне розкриття історії формування характерів багатьох персонажів, показ їх побуту, психології, праці, кохання тощо за тривалий проміжок часу; 
• наявність розгорнутого сюжету або кількох сюжетних ліній, об’єднаних спільним задумом; 

•велика кількість дійових осіб; 

• докладність описів і розповідей;

• прозова (рідше віршована) форма;

• великий обсяг.

                  За змістом розрізняють романи соціальні, психологічні, історичні, сімейно-побутові, сатиричні, філософські, науково-фантастичні, пригодницькі та ін.

Роман-хроніка — це такий прозовий твір, у якому розкривається послідовна історія певних суспільних або родинних подій за тривалий проміжок часу. 

Історичний роман — роман, у якому відтворюється історична епоха на прикладі конкретних людських доль і подій. 

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ: заповнити таблицю.

Автор
Назва
Жанр
Тема
Герої
Час дії
Основна думка
Проблематика
Сюжетні лінії

28.04

ТЕМА. ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ - ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ КРИТИК, ПЕРЕКЛАДАЧ, АВТОР ПІДРУЧНИКІВ.

1.Переглянь відео і зроби запис у зошит.

2. Запиши у зошит і вивчи

Роман - (фр. roman — романський) — літературний жанр, найбільш поширений у XVIII-XX ст.; великий за обсягом, складний за будовою епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів.

√ Особливості жанру роману:

• докладне розкриття історії формування характерів багатьох персонажів, показ їх побуту, психології, праці, кохання за тривалий проміжок часу;

• наявність кількох сюжетних ліній;

• велика кількість дійових осіб;

• докладність описів і розповідей;

• властива пряма мова персонажів (діалоги, монологи), описи, авторські відступи;

• великий обсяг;

• прозова (рідше віршова) форма.

3. "Чорна рада"

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ.        

1.     Підготувати виступ на тему «Життя і творчість Пантелеймона Куліша. Найважливіші моменти» .)

            2.     Прочитати роман «Чорна рада». 

22.04

САМОСТІЙНА РОБОТА

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

Тест пройти до 25.04 до 16:00

20.04

ТЕМА: ТАРАС ШЕВЧЕНКО І БІБЛІЯ.  СВІТЛЕ  ПРОРОЦТВО ПОЕТА

                    («ІСАІЯ.ГЛАВА 35»).

  1840 року «Кобзар»Тараса Шевченка явив світові небаченої величини зірку – щирого співця мальовничої зажуреної України-неньки. Відтоді самого Шевченка стали називати Кобзарем. Спогади дитинства навіяли Шевченкові вірш про старого, сліпого, самотнього музику Перебендю, який вміє заспівати і релігійний  псалм, і пісню про кохання, і думу, і обрядову пісню. Ці чотири тематичні компоненти  музичного репертуару народних співців  - релігійний, історичний, ліричний, обрядово-побутовий- легко відшукати в  поезії Т. Шевченка. Власне релігійні  переживання і релігійні світовідчуття присутні  у більшості творів  поета.

 «Давидові псалми» (1847) були першим переспівом Шевченка біблійних текстів.

Після заслання поет також звертався до переспівів сюжетів із Біблії: «Подражаніє Ієзекіїлю», «Царі», «Осія.Глава 14», «Ісаія. Глава 35».

Роль біблійних мотивів у творчості Кобзаря можна продемострувати на прикладі таблиці М.Гнатишака (1936):

              Християнські поняття та уявлення у творах Т.Шевченка

Усіх віршованих творів у  «Кобзарі»	218
Вірші, написані в перший період творчості, 1838-1850 рр.	166
7-річна перерва	-
Кількість поем, в основу яких покладено біблійний сюжет	7
Кількість творів, у яких наявні поетичні молитви	17(у деяких творах кілька молитов)
Кількість творів, у яких наявні  вислови «молитися», «Богу молитися»	150
Кількість творів, у яких наявні вислови «Господа благати», Бога благати»	Кілька десятків
Кількість творів, у яких наявний вислів «перехрестився» (автор-оповідач або персонаж)	20
Кількість творів, у яких ідеться про святе причастя	6
Скільки разів у «Кобзарі» вживається слово «Бог»	600
Кількість віршів, у яких не згадано Бога	75 (переважно «дрібна лірика»)
У скількох творах згадано Бога	143
Скільки разів у «Кобзарі» згадується Матір Божа	25

У творах Т.Шевченка присутні морально-етичні моменти, коли автор вступає в суперечку з Богом:

·       Нарікання на Господа, викликане соціальною неправдою, гірким становищем українського народу  («»Сон»:Чи Бог бачить із-за хмари Наші сльози, горе?»..)

·       Протест Шевченка. Богоборство  Кобзаря завжди жертовне, нагадує нам богоборство Мойсея, який вступив  у суперечку  з Єговою, щоб відстояти інтереси свого народу,знаючи , що ризикує життям і буде покараний за зухвалість («Заповіт», «Сон»...)

·       Пророцтва («Світе ясний! Світе тихий!»)

     У творах «Сон»(«У всякого своя доля»), «Єретик», «Великий льох», «Кавказ», «Імертвим, і живим...» епіграфами є рядки з Біблії, які співвідносилися з ідеєю.

Т.Шевченко з Біблії брав:

·       Біблійні афоризми, цитати для епіграфів.

·       Мотиви творів.

·       Сюжети.

·       Образи-персонажі, образи- символи.

·       Біблійні жанри (псалми, послання, подражанія,переспіви).

·       Біблійні заповіді

·       Специфічну лексику (старослов′янізми, фразеологізми)

Домашнє завдання: 

• написати конспект уроку, 
• прочитати вірш Т.Шевченка «Ісаія. Глава 35».
• порівняти його з біблійним твором (П)за питаннями.
• Які образи з Біблії використано без змін у переспіві? 
• Які образи біблійного тексту зазнали певних змін?
• Що нового вніс поет у текст свого твору? 
• До яких засобів вдався Шевченко для створення в читача враження, що в переспіві з Біблії йдеться про майбутню волю і щасливе життя саме українського народу?
• Схарактеризуйте кольористику в певній частині твору. 
• Як ви думаєте : вибір кольорів – це художній прийом, застосований поетом? 
• Знайдіть у поезії вислови, що стали крилатими.

 

15.04

ТЕМА:ЛІРИКА Т. ШЕВЧЕНКА ПІСЛЯ АРЕШТУ, ЗАСЛАННЯ І ПІСЛЯ ПОВЕРНЕННЯ НЬОГО.ІДЕЙНО-ТЕМАТИЧНИЙ АНАЛІЗ ПОЕЗІЇ "ДОЛЯ".

"ДОЛЯ" 

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п'яного дяка в науку.
"Учися, серденько, колись
З нас будуть люде",— ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люде? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава — заповідь моя.
[9 лютого 1858, Нижній Новгород]

“Доля” — перший вірш ліричного триптиха Шевченка “Доля”, “Муза”, “Слава”. Вірш медитативного характеру, витриманий у формі звернення поета до власної долі, що виступає тут як образ-персоніфікація.

Автор: Тарас Шевченко

Жанр: філософська лірика

Рік написання – 9 лютого 1858

Тема: розповідь поета про власну життєву долю, яка не лукавила до митця.

Ідея: возвеличення долі, яка супроводжувала поета впродовж всього його життя.

Основна думка: «Учись, серденько, колись / З нас будуть люде»; «Слава — заповідь моя».

Віршовий розмір: Ямб.

“Доля” художні засоби

Повтори: «дальше, дальше», «слава …слава».

Звертання: «учися, серденько…», «ходімо ж, доленько моя», «мій друже вбогий, нелукавий!»

Риторичне запитання: «Які з нас люде?»

Риторичні оклики: «Та дарма!», «Ходімо ж, доленько моя!», «Мій друже вбогий, нелукавий!»

“Доля” історія написання

Триптих створювався невдовзі після звільнення Шевченка з солдатської неволі як вираз його духовного самоусвідомлення після пережитих тяжких випробувань. Традиційні поетичні персоніфікації Долі, Музи, Слави й стали тут образною основою для підсумкових і водночас програмних роздумів ліричного героя-поета.

Джерело: https://dovidka.biz.ua/dolya-shevchenko-analiz

08.04.2022

САМОСТІЙНА РОБОТА

ПРОЙДИ ТЕСТУВАННЯ

Т.Шевченко "Катерина", "Наймичка"

 Тема. Вічна тема матері і сина. Еволюція жіночого образу в поемі Т.Шевченка "Катерина", "Наймичка".

ПРОСЛУХАЙ

1."Катерина"

2."Наймичка"

 Тема.Григорій Сковорода. Життя і творчість філософа.Повчальний характер і художні особливості збірки "Байки харківські".  

Переглянь відео:

  Упродовж майже тридцяти століть байка була улюбленим жанром читачів, завжди стояла на сторожі загальнолюдських ідеалів і нещадно висміювала людські вади. Найвидатніші байкарі світу: Езоп, Федр, Лафонтен, Крилов, Глібов та інші – вірили в людину, її високе призначення на землі, мріяли бачити людство духовно багатшим, досконалішим. Григорія Сковороду недарма називають «Українським Езопом», адже його байки займають чільне місце не лише в українській, а й у світовій літературі. І саме сьогодні ми з вами поговоримо про байкарську спадщину філософа, познайомившись із його твором «Бджола та Шершень».

    Байка широко побутувала в Україні ще в ХVІІ ст. Її використовували в курсах риторики та піїтики. Але значно поширенішими на той час були притчі, яких чимало знайдемо в Біблії. Отож байкарська творчість Григорія Сковороди постала на ґрунті давньої традиції. Проте найважливішим джерелом своєї творчості, і байкарської зокрема, Григорій Савич вважав Біблію.

Як бачимо, хоча Григорій Сковорода й мав попередників, його називають зачинатилем української байки. Саме він виділив байку в окремий самостійний жанр, з яким ви, безперечно знайомі.

Опрацювання навчального матеріалу

Серед творчого доробку Григорія Савича Сковороди є збірка під назвою «Байки харківські».  Оскільки Григорій Сковорода  був учителем, то й байки збірки мали на меті допомогти читачеві в пошуках і розкритті вічних істин, показати людські недоліки та чесноти.

Живучи в селах поблизу Харкова, Григорій Сковорода написав знамениту збірку байок «Байки харківські». Перша половина її (15 байок), очевидно, створена у 1769 році, бо сам автор повідомляє, що «півтора десятки байок» він написав «у сьомому десятці нинішнього століття». Друга половина збірки написана 1774 році в селі Бабаях, і тоді ж Григорій Скворода надіслав увесь збірник з 30 байок до свого приятеля Опанаса Панкова з листом-посвятою, в якому висловив свої погляди на жанр байки. До речі, збірка вперше була видрукувана вже після смерті автора, у 1837 році.

У своїх байках, з одного боку, Сковорода продовжував традиційну тематику байок, а з іншого — виступав як новатор, що розширює ідейно-тематичні обрії байки, виводить її на шлях самостійного розвитку.

Григорій Савич визначав байку як «мудру іграшку, що в собі ховає силу». Він добре розумів, що форма байки дає йому можливість висловлювати і пропагувати свої суспільно-політичні та філософсько-етичні погляди.

Основними ознаками байок Григорія Сковороди є:

• прозова мова;
• побудовані на діалогах і контрастах;
• розмова дійових осіб часто носить полемічний характер;
• стислість і динамічність;
• сатирична спрямованість;
• містить дві частини: фабулу і «силу»
• «сила» часто більша за мораль;
• завершується народною приказкою, прислів’ям, стислим та влучним висловом.

Переглянь відео:

 Літературний аналіз твору

Тема: розповідь про призначення праці в житті кожної людини на прикладі діалогу Бджоли і Шершня.

Ідея: возвеличення праці, яка є смислом щасливого життя; засудження ліні, ледарства, крадіжки.

Рід: ліро-епос

Жанр: літературна байка

Домашня робота:

•  записати схематично біографічні відомості Г.Сковороди;
  
• записати визначення що таке байка,ознаки байки;
  
• дати письмово відповідь на питання (коротко):
  

1. Хто є дійовими особами байки?
2. Що ви знаєте про бджіл та шершнів зі звичайного життя?
3. У чому Шершень звинувачує Бджолу?
4. Чому Шершень, принижуючи гідність Бджоли, називає її дурною?
5. Якої думки щодо праці дотримується Шершень? Чому він не розуміє Бджолу?
6. У чому вбачає своє призначення Бджола?
7. Чим зумовлено те, що праця для неї — насолода?
8. Що є мукою для героїні?
9. Кого намагався засудити Григорій Сковорода на прикладі Шершня?
10. Кого символізує Бджола?
11. Чому Бджола — символ мудрої людини?
12. Які життєві приклади наводить байкар у «силі» твору?
13. Про що вони свідчать?
14. Чим пояснити те, що людина без діла — карається і страждає?
15. Кого з давньогрецьких філософів згадує Сковорода в силі байки та чому?
16. Що мав на увазі Епікур, зазначаючи про необхідність жити за натурою?
17. Коли праця для людини є насолодою і задоволенням?
18. Яке виховне значення має ця байка?

 

02.11.2021-03.11.2021

Тема. Українська література ренесансу і бароко. Розвиток книгодрукування. Вертеп.

 Переглянь відео

Із часів України-Руси до нас, дійсно,  дійшли зразки чудових літературних пам’яток, провідними ідеями яких є любов до рідної землі, турбота про її добробут, заклики до об’єднання в інтересах народу і всієї держави, збудованої предками «великим трудом і хоробрістю». Проте нерозважливість князів призвела до того, що більш як два століття суспільне життя і розвиток культури на землях українських гальмувалися монголо-татарською навалою, унаслідок чого ослаблену країну поділили сусіди: Галичину захопили поляки, Закарпаття – угорці.  Лише з кінця ХV століття суспільне життя пожвавилось, почали розвиватися самобутні культура, освіта, література. Цю добу в історії називають Ренесансом, на зміну якому приходить Бароко. Саме про літературу цих діб ми поговоримо на сьогоднішньому уроці. 

Опрацювання навчального матеріалу (написати конспект у зошиті)

 Епоха Відродження

Відродження або Ренесанс— одна з найбільш знаменитих епох в історії людської цивілізації. Вона народила безліч митців, мистецькі  твори яких  і до сьогодні зберігають значення неперевершеного взірця.

Саме поняття «ренесанс» означає відмову від середньовічної культури й повернення, відродження культури й мистецтва античності, зокрема вироблених античністю уявлень про людину.

У сфері культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки від авторитету церкви, з’являються нові знання й течії, які не вкладалися в середньовічну богословську систему. Усі ці явища підводили до прогресивного перевороту, яким і стало Відродження. Відродження — могутній культурний рух, у ході якого відбулося подолання духовної диктатури церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнень людей, нова філософія й наука, небувалого розквіту досягло мистецтво.

У добу Відродження виник новий світогляд, який дістав назву «гуманізм».

Гуманізм — це система ідей, поглядів на людину як найвищу цінність, утвердження права на земне щастя. Гуманісти настирливо підкреслювали ідею про гармонію світу й гідність людини, не родову і станову, а виключно особисту, проводили ідею важливості життя кожного індивідуума. Саме в ренесансній культурі була вироблена ідея про безмежну могутність людини, про її необмежені можливості. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті чесноти та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу.

Українська культура також переживала етап свого Відродження. Характерна її риса — поширення ідей гуманізму, що утверджувало велич і винятковість земної людини, пробуджувало інтерес до людських цінностей. Найбільш яскраво це проявилося в українській літературі, яка творилася латинською мовою.

Основоположниками гуманістичної культури в Україні у XV–XVI ст. слід вважати таких діячів і вчених, як Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський та ін. Майже всі вони після здобуття вищої освіти в західноєвропейських навчальних закладах діяли на українській території у так званому Руському воєводстві. Вони усвідомлювали себе українцями («русинами») і постійно на цьому наголошували. Конфесійні чи мовні ознаки при цьому не бралися до уваги.

Українські гуманісти епохи Відродження відіграли важливу роль у розвитку національної культури, суспільної свідомості, філософії. Вони були носіями високої освіченості, ідейними натхненниками ренесансного мистецтва, справили позитивний вплив на освіту, письменство та літературу.

І все ж українське Відродження мало свої особливості, а саме: воно набуло більшого поширення в суспільно-культурному житті, ніж у мистецтві та літературі і не здобуло повної перемоги над традиціями середньовіччя.

Діяльність православних братств

Важливу роль у поширенні ідей гуманізму й розвитку української культури відігравали братства, створені для захисту православної церкви. Їх виникнення зумовлювалося прагненням міського населення, передусім середніх його верств, об’єднатися для захисту своїх соціально-економічних інтересів і боротьби проти насильного покатоличення й полонізації. Найважливішими серед них були Львівське (1585) та Київське (1615) братства.

За сприяння братств засновано школи не лише в Києві, Львові, а й у Перемишлі, Луцьку, Немирові, Крем’янці, Кам’янці-Подільському, Вінниці. У цих школах учні вивчали історію, географію, філософію (богослов’я), риторику, музику, поезію (піїтику), математику, астрономію й мови: тогочасну книжну українську, грецьку, польську, німецьку, французьку, а згодом — природознавство й медицину. У складний період для українського народу XVI–XVII століття братства стали на захист та відродження культури й духовності українського народу. Саме завдяки їм підвищився рівень освіти, видавалися книги та створювалися школи. А найголовніше — їхня діяльність допомагала народові зберегти національну самобутність.

 Освіта

Освіта доби Ренесансу також була значно кращою за середньовічну. 1576 року в місті Острозі князь Костянтин Острозький заснував греко-слов’яно-латинську колегію – першу українську школу, що  давала середню і вищу освіту. У ній викладалися  предмети так званих семи вільних мистецтв:  граматика, риторика, діалектика, арифметика,  геометрія, астрономія, музика. Навчання велося  староукраїнською мовою. При школі діяла друкарня,  у якій видано славнозвісну «Острозьку Біблію»,  книги релігійного та політичного характеру, а також  підручники й художні твори. Училися тут як діти шляхти, так і селян. Вихованцями школи були Мелетій Смотрицький – талановитий педагог і просвітитель, письменник-полеміст, автор славнозвісної «Граматики слов’янської»; Петро Конашевич-Сагайдачний — відомий гетьман реєстрового козацтва; Іван Борецький — видатний представник української педагогічної думки й громадський діяч, перший ректор Київської братської школи та багато інших видатних людей того часу.

Протягом існування Острозької академії (1576–1636), за найскромнішими підрахунками, її закінчило близько 500 осіб. Вихованці академії ставали вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками. Національно-визвольний рух в Україні отримав значний загін культурно-пропагандистських діячів.

Серед усіх братських шкіл найбільше значення мала Київська, заснована 1632 року в статусі колегії. Виникла вона в результаті злиття Київської братської та Лаврської шкіл.  Братську школу було відкрито 1615 року на Подолі, Лаврська виникла 1631 року, її засновником став архімандрит Києво-Печерської Лаври Петро Могила. Ця школа створювалась за зразком польських латинських шкіл вищого типу — колегій. Рівень навчання в ній був високим, оскільки тут працювали добре підготовлені викладачі з різних країн.

Братство звернуло увагу Петра Могили на недоцільність існування в одному місті двох вищих шкіл при обмежених навчальних засобах і недостачі високоосвічених викладачів. Розпочались переговори з Петром Могилою, який дав згоду на возз’єднання шкіл. Об’єднаний навчальний заклад почав роботу 1632 року на території братської школи під назвою Києво-братська колегія. Петро Могила став її опікуном. На його честь заклад згодом став називатися Києво-Могилянською колегією.

Колегія розвивалась як вищий навчальний заклад і невдовзі стала відомим у всій Європі центром освіти, науки й культури, у якому вчилися діти місцевої знаті, козаків, духівництва, міщан та селян. Тут навчався український філософ, поет і педагог Григорій Сковорода, російський учений Михайло Ломоносов, радник Петра I з питань освіти Феофан Прокопович та інші видатні діячі. 1701 року Петро I своїм указом надав колегії офіційного статусу академії, тому її визнано вищим навчальним закладом України.

1817 року за наказом царського уряду Києво-Могилянську академію було закрито, а через два роки в її приміщенні відкрито Духовну академію, яка проіснувала до початку 1920 року. Зі здобуттям Україною державної незалежності Києво-Могилянську академію відновлено і надано їй прав міжнародного університету.

 Книгодрукування

У XV столітті в Україні починається розквіт книгодрукування. Засновником українського друкарства став Святополк Фіоль, який 1491 року видав дві книжки слов’янською мовою для потреб українців. Ці книжки — Октоїх і Часослов — були опубліковані в Кракові. Працю Фіоля продовжив Франциск Скорина, який на початку XVI століття у Празі видрукував двадцять три книжки в перекладі тодішньою українською мовою. У другій половині XVI століття друкарні виникають по всіх українських землях — у Львові, Острозі, Перемишлі, Луцьку, Житомирі, Чернігові, Почаєві та інших містах. Найбільшою українською книговидавничою установою в той час була друкарня Києво-Печерської лаври, яка за перші п’ятнадцять років свого існування надрукувала сорок книжок, з-поміж яких значну частину становили монументальні видання на п’ятсот-тисячу п’ятсот сторінок. Розвиткові нашого книговидавництва сприяв славетний Іван Федоров, який 1574 року надрукував у Львові «Буквар» та «Апостол», а ще через сім років в Острозі — Біблію.

«Буквар» 1574 року Івана Федорова — перша досі відома друкована книга в Україні. На першій сторінці «Букваря» подано тодішню азбуку. Очевидно, послідовність розташування літер у ній відбивала більш-менш усталену традицію, особливо щодо місця суто кириличних букв. Але завдяки Іванові Федорову вона міцно закріпилась і через наступні букварі й граматики дійшла до нашого часу.

Суто букварним матеріалом Іван Федоров не обмежився. Як подальший етап в опануванні письма тут подано три спеціально виділені невеликі розділи, складені так, щоб готувати дітей до вивчення систематичної граматики.

Крім того ж року Іван Федоров видає й  «Апостол» або «Діяння та послання апостольські». Книга друкувалася на кошти самого Івана Федорова та на кошти, зібрані ним серед львівських міщан. Робота над виданням тривала впродовж цілого року — з 25 лютого 1573-го до 15 лютого 1574-го.

Видрукований львівський «Апостол» великим форматом, складається з 278 аркушів. Книга відзначається широкою різноманітністю та продуманістю художнього оформлення. Серед прикрас — гравюри, заставки, кінцівки та ініціальні літери. Видання львівського «Апостола» відзначалося достатньо великим тиражем — у межах 1000–1200 примірників. На сьогоднішній день відомо більше 100 з них.

Острозька Біблія (1581) — визначна пам’ятка книгодрукування в Україні, перше повне видання канонічного біблійного тексту церковнослов’янською мовою. Друкувалася вона впродовж 1580–1581 років в Острозі у власному маєтку князя Костянтина Острозького в спеціально організованій для випуску Біблії друкарні. Для друкування Біблії був запрошений український та російський першодрукар Іван Федоров. Це останнє відоме видання славетного друкаря, помер він 1583 року.

За обсягом це надзвичайно велике видання, складається воно з 1256 сторінок. Проте завдяки майстерності набору та застосуванню дрібного шрифту книга не видається такою масивною чи незграбною. На аркуші вміщено 50 рядків тексту. При друкуванні Острозької Біблії використано 6 різних за розмірами та графікою шрифтів, спеціально розроблених для цієї книги.

Видання Біблії 1581 року належить до визначних зразків не тільки української, а й світової поліграфії ХVІ ст. За підрахунками книгознавців, Острозька Біблія містить 3 млн 240 тисяч друкованих знаків. Ілюстративне оформлення видання вирізняється стриманістю, продуманістю композиції, художнім смаком. Видання розпочинається з титульного аркуша в гравірованій рамці, на звороті титулу вміщено герб Острозького, у кінці книги — друкарську марку Івана Федорова.

Тираж видання на книжці не зазначений, однак фахівці вважають, що Острозька Біблія була надрукована в кількості 1500–2000 примірників. На сьогодні відомо більше 250 примірників. У Національній бібліотеці України імені Вернадського зберігається 18 примірників.

Бароко

Література, як і людське життя, розвивається за певними законами. Подібно до того, як на зміну одній історичній епосі приходить інша, в літературному процесі на зміну одному мистецькому напряму приходить новий. XVII–XVIII століття стали періодом розвитку українського бароко.

Бароко (від італ. barocco — вибагливий, химерний) — стиль в європейському мистецтві (XVI століття), що прийшов на зміну Ренесансу. Бароко притаманні урочистість, пишність, складність, динамічність композиції, мінливість. Літературі бароко властиве поєднання релігійних і світських мотивів, образів, тяжіння до різноманітних контрастів, метафоричності й алегоричності, прагнення вразити читача. Цей стиль особливо проявився в літературі й архітектурі України  і набув назви «українське бароко» (а ще «козацьке бароко» — у красному письменстві). Найяскравішими представниками цього напряму є Іван Величковський і Лазар Баранович — у поезії, Самійло Величко — у літописанні, Феофан Прокопович — у драматургії. Помітні елементи бароко в полемічній творчості Івана Вишенського.

Бароко взагалі притаманна певна романтичність. Можна навіть сказати, що хоч в XVII–XVIII ст. романтизму ще не було, проте самі романтики вже існували й досить плідно працювали в мистецтві.

Одним із основних джерел українського бароко був фольклор, що особливо яскраво проявлялося у вертепних драмах, бурлескно-травестійних віршах різдвяної та великодньої тематики.

У літературному бароко дивним чином поєднувалися суперечності: земне й небесне, духовне і світське, античність і християнство. Літературне бароко приділяє велику увагу природі і людині, але виховує її для служби Богові. Для літературного бароко властивим є потреба руху, сильні відчуття, а в природі бароко знаходить напруження, боротьбу, рух.

 Козацькі літописи

Говорячи, про «українське бароко» як «козацьке», не можна оминути увагу козацькі літописи.

• Пригадайте, що таке літопис як жанр літератури?

Дійсно, літописання було характерне для літератури Київської Русі, і цей вид творчості розвивався і пізніше, зокрема у добу Хмельниччини – героїчного часу в житті українського народу.

Козацькі літописи – це твори, у яких подано характеристики видатних діячів, описи важливих подій у хронологічній послідовності, описи важливих подій окремих періодів політичного життя.

Автори літописів – мужні й суворі очевидці жорстоких подій, діти свого часу. Їхній світогляд був сформований під впливом політичних і збройних конфліктів, єдиного народного прагнення жити як вільний з вільним і рівний з рівним із іншими народами і державами, під впливом національного прагнення до свободи і незалежності.

Головними темами літописів були:

• причини й умови військових конфліктів між козаками і польською шляхтою;
• кривди, що їх зазнали козаки та посполитий люд від поляків;
• зміст релігійних суперечок і сутичок, які масово виникали між українцями-православними і поляками-католиками через насильницьке запровадження на українських землях католицизму;
• постаті українських гетьманів з висвітленням їхньої державницької та військової діяльності, політичних симпатій, національних переконань і людських якостей;
• життя і героїчні подвиги запорозького козацтва та його кошового Івана Сірка;
• політичні стосунки України з територіальними сусідами – Польщею, Московією, Туреччиною, Кримом тощо.

Найвідомішими пам’ятками козацького літописання є:

«Хроніка Сафоновича» (автор – колишній викладач і ректор Київської колегії, ігумен Київського Золотоверхого монастиря Феодосій Сафонович. Повна назва твору: «Хроніка із літописців стародавніх, із святого Нестора Печерського та інших, також із хронік польських про Русію, звідки Русь почалася і про перших князів руських, і про подальших князів, що по них наступали, і про їхні справи». Час написання – 1672 рік).

«Літопис Самовидця» (автор – невідомий, припускають, що ним міг бути суспільний діяч часу Руїни Роман Ракушка-Романовський. Повна назва твору: «Літопис Самовидця про війни Богдана Хмельницького і про міжусобиці, що були в Малій Росії після його смерті». Літопис Самовидця вважається науковцями одним із найавторитетніших джерел XVII століття, в якому зафіксовані головні події національно-визвольної війни в Україні за період від її початку і до 1702 року, тобто більше, ніж за півстоліття.

Як і інші українські літописи, ця пам’ятка без назви та імені автора (встановити яке так і не вдалося) довгий час зберігалася в списках. У 1840 році один із списків літопису потрапив до рук молодого науковця і письменника Пантелеймона Куліша, який зацікавився текстом і захопився поглядами та художнім стилем його автора. На підставі розповідної манери літописця, викладу ним матеріалу від першої особи, сприймаючи його як очевидця подій, Пантелеймон Куліш дав літопису відому назву (літопис Самовидця) і опублікував його в одному із московських наукових журналів у 1846 році. Багато важливих фактів із цього джерела використав письменник також у відомому романі «Чорна рада».

«Літопис Самійла Величка» (автор – представник козацької старшини Самійло Величко). Сам літопис Самійла Величка не дійшов до нас у належному вигляді — дуже пошкоджений перший том, значно менше другий. Цілком ймовірно, що книга не закінчувалася 1700 роком, бо і в заголовку, і в багатьох місцях третього тому згадуються події принаймні до 1720 року, яким і датують час написання

Самійло Величко для створення свого Літопису не обмежився вузькими локальними матеріалами та власними спогадами. Навпаки, він використав різноманітні іноземні джерела. Літопис написаний досить складною українською книжною мовою 18 століття з елементами народної мови, старослов’янізмами, словами польськими і латинськими.

Літопис Самійла Величка відомий у двох редакціях, у тому числі в авторському оригіналі. Оригінал було куплено 1840 році у Москві комісіонером Большаковим на аукціоні у відомого колекціонера Лаптева для академіка М. Погодіна. Погодін повідомив про свою покупку О. Бодянського й М. Максимовича, які відразу зрозуміли велике значення рукопису. Погодін віддав придбаний ним рукопис у Київську археографічну комісію, де він вийшов упродовж ряду років під назвою «Летопись событий в юго-западной России в 17 в.» (І том — 1848, II том — 1851, III том — 1855, IV том — 1864). Нині це раритетне видання, але воно є в Україні, доступне для читачів.

Українська академія наук у 1926 взялась за перевидання праці Самійла Величка. Вийшла друком перша частина літопису, якій повернули оригінальну назву – «Сказаніє о войнѣ козацкой з поляками». 14 жовтня 2020 р. в Батурині відбулась презентація повного видання «Літопису». Його вперше за 300 років було видано саме в такому вигляді, в якому автор створював його спочатку.

Завершує традицію козацьких літописів «Історія русів» — історичний твір, пам’ятка української національно-політичної думки початку XIX століття, де подано яскраво, часом у художній формі, картину історичного розвитку України від найдавніших часів до 1769 року. Автор невідомий.

«Історія Русів» має дві головні ідеї. По-перше, вона підкреслює історичну відмінність і протистояння між русами (Україною) та Московією. По-друге, вона наголошує історичну цілісність русів (українців) від середньовічної Київської Руси до недавньої тоді Козацької держави. Перша згадка про «Історію Русів» зустрічається в 1828 році, після знахідки рукопису в бібліотеці Грінева. Цей твір добре знали М. Гоголь, О. С. Пушкін, кирило-мефодіївці, серед яких і Тарас Шевченко, який уперше ілюстрував текст в 1844 році.

Домашнє завдання: написати конспект, читати 54-63, таблицю на стр. 58 вивчити, перекреслити в зошит.